Громада Святого Павла згадала жертв геноциду німецького народу
Громада Святого Павла Німецької Євангелічно-Лютеранської церкви України відвідала музей геноцидів «Територія пам’яті». Ініціатором та натхненником цього проекту є Павло Козленко – відомий громадський діяч, історик, юрист, кандидат філософських наук, заслужений працівник культури України, голова правління ГО «Одеський центр дослідження Голокосту».
«Відвідувачам розповідаємо про всі геноциди, щодо яких є рішення міжнародних трибуналів. Це і геноцид вірмен в Османській імперії, і геноцид кримськотатарського народу, геноцид у Руанді, у Сребрениці, геноцид ромів, Голокост, Голодомор українського народу та війна Росії проти України сьогодні. Нікому й на думку не могло прийти, що у XXI столітті знову будуть розстрільні ями, знущання, муки та масові вбивства. Про все це треба говорити, щоб це в жодному разі не повторилося в майбутньому», – розповідає Павло Козленко.
Музей геноцидів «Територія пам’яті», сучасна інтерактивна експозиція, під яку відведено колишню залу посилок Одеського головпоштамту. У розробці дизайну музею, за результатами творчого конкурсу, взяли участь його переможиці – студентки Одеської академії будівництва та архітектури Віталіна Вербовецька, Аріна Бабенцова та Аріна Гончарова.
На жаль, геноцид німецького народу в музеї геноцидів «Територія пам’яті» не представлений, незважаючи на те, що ця сторінка нашої спільної історії досить докладна вивчена. Однак члени громади цю прогалину змогли заповнити на цікавій лекції «Депортація українських німців та її трагічні наслідки» у Музеї історії Причорноморських німців, яку прочитали Сергій Новицький та Ігор Назаренко.
«Масштаби депортації 1941 року вражають не лише маніакальним бажанням вищого радянського керівництва винищувати свій народ, а й тим, як під час найжорсткішої війни з фашистською Німеччиною знаходилися колосальні ресурси на безжальні репресії, які недоотримував фронт», –поділився лектор громади Володимир Немерцалов.
Наприкінці літа 1941 року українські німці опинилися в положенні, яке можна описати як «між молотом і ковадлом» — між настанням фашистських військ та жорстокою репресивною машиною тоталітарного режиму. Доля цього народу в цей критичний період історії України та Радянського Союзу була сповнена трагічних обставин. Перед Другою світовою війною в Україні проживало від 400 до 600 тисяч німців, і одразу вони опинилися в категорії «ворогів народу». Депортація, яка розпочалася у серпні 1941 року, стала одним із перших актів великого насильницького переселення в Радянському Союзі. Ця акція не тільки зруйнувала життя тисяч людей, а й започаткувала серію репресій, які торкнулися десятків народів та національних груп по всьому СРСР.
Початок депортації
Офіційна дата початку депортації німецького населення України вважається 28 серпня 1941 року, коли Президія Верховної Ради СРСР видала указ «Про переселення німців, які проживають у районах Поволжя». Вже у вересні цього року з АРСР німців Поволжя було депортовано 373 тисячі німців. Проте процес депортації в Україні розпочався ще раніше. Відповідно до директиви та постанови Ради з евакуації від 15 серпня 1941 року, з Криму до 11 вересня було виселено близько 60 тисяч німців. Людям давали на збори лише 15 хвилин, після чого їх везли на залізничні станції та завантажували у товарні вагони. Система репресій працювала проти німців, українців, поляків, болгар та інших народів. 1939 року було звинувачено 108 тисяч осіб, 1940 року — вже 1,4 мільйона. Кількість звинувачень та арештів зростала, досягнувши колосальних масштабів.
Масштаб репресій
Перші арешти німецького населення в Україні розпочалися одразу після початку війни з Німеччиною. Указ ПВС СРСР «Про військове становище» та директива наркома держбезпеки Всеволода Меркулова дозволяли заарештовувати людей за підозрою у злочинних намірах. Постанова Політбюро ЦК ВКП(б) від 31 серпня 1941 року стосувалася шести областей України та передбачала арешт антирадянських елементів та мобілізацію працездатного чоловічого населення у будівельні батальйони. З вересня 1941 року в «трудові колони» було мобілізовано 23,5 тисяч чоловіків, які змушені були працювати на будівництві та виробництвах за мізерну винагороду. Крім того, розпочалася планомірна депортація: 22 вересня 1941 року було видано указ про переселення 109 тисяч осіб у Казахську РСР. Виділені 15 мільйонів рублів та 5 тисяч чекістів не змогли повністю виконати план через настання фашистських військ. У результаті з України було депортовано 79 тисяч німців.
Умови життя та наслідки
Умови, де знаходилися депортовані, були жахливими. Поїздки у товарних вагонах без печей, антисанітарні умови та погана якість води призводили до спалахів інфекційних захворювань. Тільки в ешелонах, які перевозили німців до Казахстану, померло понад 437 осіб, переважно діти. Після прибуття на місце призначення людей часто викидали у порожній степу, де вони мали самі будувати табори. Відсутність води, туалетів та інших елементарних зручностей посилювало їх страждання.
Адміністративну заборону на повернення в Україну було знято лише 3 листопада 1972 року. Після лекції відбувся поминальний мітинг, читання Святого Письма та вільний мікрофон, де присутні змогли згадати долю своїх предків та висловити своє ставлення до цієї теми.
Депортація німецького населення 1941 року була частиною ширшої та найжорстокішої політики тоталітарного режиму. Ця політика призвела до руйнування життя тисяч людей і завдала глибокої травми багатьом поколінням. Трагічна доля українських німців у цей період є яскравим прикладом того, як тоталітарна система може знищувати людські долі задля досягнення своїх цілей. Як показує історія, насильство не може породити нічого іншого, як ескалацію нового, ще більш жахливого насильства. Зупинити це порочне коло може лише любов до ближнього.
Перше послання Іоанна 4:16-21 свідчить:
«Бог є любов, і той, хто перебуває в любові, перебуває в Богові, і Бог у ньому… Ми любимо, бо спочатку Бог полюбив нас. Якщо хтось каже: «Я люблю Бога», а ненавидить братів чи сестер своїх, то він брехун, бо хто не любить братів чи сестер своїх, яких бачить, не може любити Бога, Якого не бачив. Ми отримали таку заповідь від Христа: хто любить Бога, має любити інших як братів і сестер своїх».
Ми повинні пам’ятати страшні сторінки історії не для вирощування зерен ненависті, а для усвідомлення того, до яких жахів приводить тваринний початок у людині, який не обмежений Божою Заповіддю.